Мельничук Софія,

учениця 8-ГМ класу

 Кобзар – у моєму серці

Тарас Шевченко!

Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю.

Остап Вишня

Про Тараса Шевченка я дізналася ще в початковій школі на уроці української літератури, коли вчителька розповідала нам про його першу збірку "Кобзар". Мене надихнула її розповідь, і я почала ще більше цікавитись поезією, а згодом узяла участь у конкурсі на краще читання віршів Шевченкаі посіла перше місце.

Тяжку долю Тараса Григоровича, напевно, знають усі. Він народився у сім’ї кріпаків, зазнав гірких сиротинських бід, але виявив неабияку впертість у бажаннінавчитися грамоти і живопису. Великою раною на серці митця були страждання селян-кріпаків, про яких він і писав. Своїми творами Тарас Шевченко засуджував панів, називав їх «лукавими» і боровся за правду.

Пророк, геній, справжній патріот України. Саме вірші Великого Кобзаря займають у моєму серці особливе місце. Наразі лихі часи переживає наша багатостраждальна земля: війна, розв’язана московією, завдає болю, невимовних страждань і мук героїчній нації українців. Перебуваючи понад рік в окупації, пишучи есе, я ще більше почала розуміти сенс Шевченкових слів. Укотре перечитуючи улюблені поезії з «Кобзаря», знаходжу для себе безліч відповідей на питання не тільки про події того часу, а й про майбутню долю українського народу.

Поема «Сон» нагадала мені події 24 лютого 2022 року, коли вся Україна була шокована підлим «братнім» вторгненням нелюдів-москалів:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Але в іншій своїй поемі – «Кавказ» – Тарас Григорович, засуджуючи загарбницьку політику російського самодержавства, утверджує безсмертя народу, прославляє його героїчну боротьбу з поневолювачами:

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Безперечно, постать Великого Кобзаря – це той підмурівок, та основа, яка живить українську націю, дає їй сили й наснагу, надихає на перемоги. І я вірю, що зовсім скоро наша земля на повні груди вдихне повітря свободи. Інакше й бути не може!

Панченко Юлія,

учениця 8-ГМ класу

Слава Україні!

Україна. Бахмут. Пекло на землі. Випалений чорнозем, посічені осколками дерева… Глибочезні вирви від мін і снарядів. Понівечена бронетехніка. Розметані тіла рашистських зайд.

І ось тут, у шанцях, пліч-о-пліч із доблесними захисниками України, перебуваєш ти, Тарасе. З автоматом, у шоломі й броніку, закіптюжений, із слідами крові на обпаленому морозами й вітрами Донбасу обличчі. «Кобзар» – позивний, який давно вже став твоїм другим «я». Ви щойно відбили чергову вилазку вагнерівців. Ви герої! Я пишаюся вами!

Саме таким постає переді мною Тарас Шевченко, коли заплющую очі й намагаюся заснути. Такий же, як на портреті в кабінеті української літератури: суворий погляд, зморшки на чолі, великі сиві вуса і очі… Глибокі, повні смутку й болю. Так, йому болить, бо ж попереджав нас не довіряти москалеві, пам’ятати свою історію, чиїх батьків ми діти.

Слова Тараса Григоровича «Кохайтеся чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами…» зараз є духовним гаслом українців.

Якби за часів генія прагнення до волі, національної гідності відстоювали за допомогою зброї, поет би першийзаписався до лав військових формувань України. Але Шевченко боровся словом проти імперії зла, а сьогодні їй протистоїть наша вільнолюбна держава і весь світ. Великий Кобзар – той, чия філософія полягала у визволенні рідного краю та українців з-під імперського гніту, чиї твори відновлювали історичну правду й справедливість. Багато часу спливло, а практично нічого не змінилося – ні в самій росії, ні у відносинах північного сусіда з Україною. Видно, як і тоді, московити й досі вважають нашу землю своєю і не можуть змиритися з тим, що Україна – суверенна, незалежна.

Доля цієї землі склалася так, що весь час її шматували на частини і не знала вона спокою від лютих ворогів. Наш народ пройшов через горнило битв із татаро-монголами, кривавих боїв зі шляхетською Польщею, зазнав свавілля російського царя. Україна гідно здолала цей усіяний тернами шлях до незалежності. Наша земля, край, де народилися ми, нащадки славних лицарів минулого, – найбільша цінність, і ми готові битися за неї, жертвуючи своїми життями. Як це зробили Герої Небесної Сотні, як щодня демонструють світові захисники і захисниці на передовій. Якби ти, Тарасе, став свідком цієї «нереальної реальності», ти б ще написав безліч шедеврів – і літературних, і живописних. Про мужніх оборонців Маріуполя з батальйону «Азов», про херсонського відчайдуха, який із синьо-жовтим прапором заскочив на ворожий БТР, про сотні тисяч громадян, змушених рятуватися від цієї азійської орди, яка нищила і нищить усе, що зветься Україною.

Та ми сильна нація, ми знаємо, що таке воля, ми не терпимо рабства. І, як ніколи, пророчо звучать твої слова, Кобзарю:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Ксенія Фертак,

учениця 8-МТ класу

Тарас Шевченко через призму сьогодення

Лютий 2023 року. Мітинги в містах Європи на підтримку України. І на цих зібраннях не лише українці: поляки, литовці, естонці,німці, італійці... Лунають різні гасла, серед яких Шевченкове «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!» чи не найрідніше. Цілий рік минув, як без оголошення війни (як свого часу фюрер) на нашу рідну землю ступив брудний "лапоть" московита.

Ментальна Тарасова засторога щодо москалів звучить уже з перших рядків його поеми «Катерина»:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

У листі до старшого брата Микити Тарас, згадуючи тих, хто говорить «по-московському», піднімає проблему куди більш значну, ніж лихо для чорнобрових українок. Це проблема рідної мови, рідного слова. Сама ж Катерина, як і інші образи зганьблених жінок у подальшій творчості поета, символізує гірку долю України, поневоленої московщиною.

Але Шевченко бачить набагато глибше. Його сатирична поема «Сон», за словами І.Франка, стала «сміливим маніфестом слова проти темного царства». Цей твір спричинив арешт Тараса Григоровича, коли під час обшуку в кирило-мефодіївців було вилучено його рукопис. Автора ж — заслано до Оренбурга, а на вироку цар власноруч написав про заборону писати й малювати.

Так само, як і Шевченко на засланні, під час окупації люди, незважаючи на загрози життю, популяризували українську мову та культуру. Виходили на проукраїнські демонстрації, співали Гімн України, одягали вишиванки, кріпили собі на одяг синьо-жовті стрічки або несли в руках державні прапори. Саме там, на тимчасово окупованих територіях нашої неньки України, можна відкрити для себе нового Шевченка. І рядки його «Заповіту» пульсують у твоїх жилах, зачіпають кожен нерв змученої болем душі:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися...

Сьогодні українці, які змушені рятуватися за кордоном, відчувають такий же сум за батьківщиною, але не можуть повернутися, бо це вкрай небезпечно. А багато хто з них залишився без домівки — і повертатися вже немає куди… Це дуже боляче, і треба мати громадянську мужність, зберігати в серці надію на перемогу добра над злом, правди — над кривдою. Ця туга, ця безмірна печаль добре знайома Тарасові Григоровичу:

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає…

Усе життя Кобзаря — це символ тернистого шляху боротьби за волю. Він не вписувався в рамки свого часу, тому що завше йшов попереду. Не мав страху і не запобігав перед авторитетами, не плазував і не просив. Його сила волі, наполегливість, уміння бачити світ під власним кутом зору, помножені на талант і працелюбність, дозволили стати йому тим, ким український народ пишатиметься вічно.

Ми, його нащадки,повинні брати приклад, як треба крок за кроком долати зневіру, комплекс меншовартості, не втрачати оптимізму й надіїу світле майбутнє України. І тоді справді навесні прийде перемога, а всі ми повернемося додому, відбудуємо нашу країну — і цей нескінченний лютий нарешті закінчиться.

Хацаюк Аліна,

учениця 8-ГМ класу

На відстані сльози

24 лютого. Ранок. П'ята година. Вибухи! Без оголошення війни росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Шок! Ступор! Безкінечні дзвінки… Нерозуміння ситуації… Гул у голові і свист у вухах… Якийсь сюрреалізм! Як узагалі таке можливо в ХХІ столітті?

І ось минув рік. Рік страждань, рік боротьби за незалежність, свободу і волю. Рік героїчного спротиву мого народу. Я, українка, вимушена перебувати за межами своєї Батьківщини. Життя за кордоном не таке легке, як здається на перший погляд. Щодня ти чуєш чужу мову, бачиш незнайомих тобі людей і намагаєшся звикнути до не властивої тобі культури. Ходиш до місцевої школи, вивчаєш історію не України, а європейської держави в той час, коли серце й душа вимагають лише українського.

Коли я бачу на вулицях, у вітринах модних бутиків чи на державних установах синьо-жовті кольори, мене огортає смуток, а нав’язлива думка свердлить мозок: чому я тут, що згубила тринадцятирічна дівчинка з сонячної Таврії за тисячі й тисячі кілометрів від рідної домівки? Відповіді шукаю у Шевченка. Сидячи у своєму маленькому сховку, як мантру, повторюю:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

…Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

І таких, як я, біженців від страшної, нічим не виправданої війни, багато. Кому, як не Тарасові Шевченку, знати, що таке чужина. Оренбург, Орська фортеця, Аральська експедиція, півострів Мангишлак підірвали здоров’я поета. Цар Микола І вважав його особистим ворогом через поему «Сон» («У всякого своя доля..»), авирок Шевченкові став вироком усій українській культурі. Але Тарас вистояв у цьому двобої, не зламався, не зрікся своїх переконань, не зрадив ані себе, ані Україну:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого…

Поетичні рядки Кобзаря проникають у найглибші куточки душі, змушуючи серце прискорено битися. Україна знову бореться за своє місце під сонцем, за свою мову солов’їну, за національну культуру, за славну історію предків.

Час наче зупинився, більше немає ні минулого, ні майбутнього – тільки теперішнє. Тарасе, твоє слово – могутня і грізна зброя в нашому бойовому арсеналі, і ми будемо використовувати його, щоб ніхто й ніколи не мав жодного шансу поневолити горду волелюбну націю, ім’я якій – УКРАЇНЦІ!

Прибильський Ігор,

учень 10-ІМ класу

 Мій Шевченко

Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас.

Олесь Гончар

Мій Шевченко – це затерта палітурка «Кобзаря», по якому вчилася моя бабуся, моя мама й тітонька і який весь час перечитує моя прабабуся. Від частого вжитку аж літери на сторінках в окремих місцях повитиралися. Звичайно, є й інші книги з поезіями Т. Шевченка, але чомусь саме цей екземпляр, з кольоровими вставочками і з українськими візерунками, став у родині найулюбленішим.

Більш – менш свідомо Шевченко увійшов у моє життя, мабуть, років у п’ять, коли в дитячому садочку в березні ми вчили перші вірші Кобзаря:

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Навряд чи ми тоді усвідомлювали всю красу поезії, але на все життя запам’ятали качечку, яка «ловить ряску, розмовляє з дітками своїми». Цей пейзаж був такий легкий, такий знайомий…

А потім у школі щороку ми дізнавалися щось нове про великого поета, художника, громадянина Тараса Шевченка. Аж поки нам не відкрилася уся глибина таланту й трагедії долі цієї людини. Важко було навіть уявити, скільки вже маленькому Тарасику довелося зазнати болю гіркого кріпацтва. Тринадцятилітнім він зрозумів:

Не дав мені Бог нічого!..

Але хлопчик тоді ще не знав, що доля приготувала для нього значно тяжчі випробовування й померти, «орючи на ниві», йому не судилося. Адже світ, який він бачив, відтворювався в його поетичному слові й майстерних замальовках. Прагнення до знань, до творчості в талановитого кріпака було таким великим, що ні знущання сільського диякона, ні тяжка доля козачка в пана Енгельгардта не могли здолати його бажання малювати. І хоч ніхто не сподівався, що з «ледащо» та «приблуди», як називали малого Тараса в дитинстві, буде який зиск, він уперто виборював своє право бути людиною.

Ми навіть не помічаємо того, що Шевченко супроводжує нас по життю завжди. Коли ми малі, він відкриває для нас красу навколишнього світу, коли дорослішаємо, розгортає перед нами величне полотно трагічної долі українського народу, якому й нині доводиться виборювати своє право на свободу, на вільну працю, на незалежність.

Уявляєте, як би звучало могутнє слово Кобзаря сьогодні, який уже тоді говорив:

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Не дарма, щоб підтримати бойовий дух наших захисників у жорстокій війні, яка триває ось вже другий рік, художник Вадим Печуркін одягнув поета у військову форму! Шевченкове слово живе в окопах, іде в бій разом з українськими бійцями:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Ось де, люде, наша слава,

Слава України!

Мій Шевченко сьогодні в строю! Він на війні, він оплакує вбиті міста й села України, він веде в бій! Може, нарешті, сьогодні вже настане той момент, коли « на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, і будуть люде на землі…»

І ми збудуємо сильну, вільну Україну, про яку так мріяв Кобзар! Турецький митець Назим Хікмет сказав: «Поки б'ються серця людей, звучатиме й голос Шевченка». Я б додав, що, поки на планеті Земля залишитиметься хоча б один українець, Шевченкове слово буде жити!

Чекотун Аріна,

учениця 9 - ГМ класу